6кю

Відтоді як у 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стали Галичина й Волинь. Проте на кінець ХVІ ст. центр подій знову переміщується на схід у Подніпров'я, яке протягом довгого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з'являється новий стан – козацтво, що селилося на порубіжних землях.

Слово козак прийшло зі сходу. У давніх тюрків козаками називали молодих хлопців, які відбували складний і небезпечний обряд посвячення в повноправні члени племені: юнаки йшли в степ і мусили там прожити кілька місяців, змагаючись із ворогами й доводячи своє вміння виживати за тяжких природних умов. Згодом це слово набуло кількох значень і перекладалося здебільшого як "вільна озброєна людина".

Перше писемне джерело, що засвідчує вживання слова "козак" стосовно українців, - "Польська хроніка" Мартина та Йохима Бєльських. Розповідь про козаків уміщена там під 1489 р. Описуючи похід королевича Яна Ольбрахта на Східне Поділля, польські хроністи Бєльські зазначали, що польське військо могло успішно просуватися в степах лише завдяки тому, що шлях йому показували тамтешні козаки, які добре знали ту місцевість. З кожним наступним роком кількість свідчень про козаків з України невпинно зростала.

Все життя українських козаків полягало в боротьбі з поляками, турками, татарами й москалями. Таке становище робило козаків вельми досвідченими у військовій справі і поширило про них славу навіть між володарями держав Західної Європи.

Зусієїзброїнайпоширенішоювнихбула, крімгармат, рушниця, спис, келеп, шабля, пістольтаятаган.

Рушниці (відслова "рука"), інакшесамопалиабомушкети, козакивикористовувалинайрізноманітнішихвидів, алевсівонималидовгістволиікоштовніложа, оздобленісрібломзнасічкоютачерню. З них стріляли, як у той час було, завдяки покладеному на поличку порохові, кременю, приладнаному до полички, та курку.

Шаблі в козаків були не такі криві, як у турків, і не дуже довгі (середня довжина їх – п'ять чвертей), зате доброї якості і надзвичайно гострі.

Порох козаки носили в рогах. Ладунках і чересах. Порохові роги відомі з давніх-давен, судячи з того, що вже на військовій печатці, виданій козацькому війську польськими королями Сигізмундом І та Стефаном Баторієм, зображено козака з мушкетом, списом та рогом за поясом.

Постійна загроза нападів ординців спонукала козаків до створення надійної системи укріплень. Основу її становили січі. Дослідники пов'язують походження слова січ із засіками – укріпленнями з дерев. Великого значення надавали козаки місцю розташування січі. Найчастіше то був річковий острів.

Запорозька Січ мала ряд ознак держави: вона контролювала величезну територію степової України, мала свій уряд, військово-адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами.

У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному – на 5-10 паланок. Слід зазначити, що у запорозьких козаків слово „курінь" вживалося у двох розуміннях: по-перше, як житло, по-друге, як самостійна частина війська. Термін „паланка" також мав два значення – невеличка фортеця і певна частина території Запорозької Січі.

На території Січі існували 16 церковно-парафіяльних шкіл, а також діяли три спеціальні підвищеного типу.

У художньому житті Запорозької Січі, багатогранному, змістовному і цікавому, найголовніша роль належала музиці, співу і танцям.

Найулюбленішим танцем запорожців був гопак, який виник саме на Січі. В минулому його виконували виключно чоловіки. В основі танцю лежала імпровізація, коли танцюристи демонстрували, хто на що здатен.

Січ не щезла безслідно в сутінках сторіч, бо саме запорозькою кров'ю написана значна частина Історії України. На відзнаку 100-річчя з дня зруйнування Січі російський дослідник Г. Над хін нагадував, що віковічною боротьбою з турками і татарами „запорожцы расшатали зуб до легчайшей возможности вырвать его».

                КОДЕКС самурайської етики (БУСІДО)

Бусідо, спочатку трактувати як «шлях коня і лука», згодом стало означати «шлях самурая, воїна» (від «буси» - воїн, самурай і «до» - шлях, вчення, спосіб, засіб). бусидо перетворилося в моральний кодекс воїнів, що є в той же час переважно частиною різних релігійних навчань (буддизму, конфуціанства і синтоїзму - національної релігії японців), ставало також областю філософського знання, предметом етики. Бусідо морально осмислювати філософське міроуче-ня в цілому і було покликано навчити самурая «правильного життя» у феодальному японському суспільстві.

Отже, бусідо - особлива мораль, вироблена станом воїнів, що входили в панівний клас Японії, яка являла собою систему поглядів, норм і оцінок, що торкалися поведінки самураїв, способів виховання самурайської молоді, створення і зміцнення певних моральних якостей і відносин..

У числі головних принципів самурайської моралі виділялися: вірність панові; хоробрість, відвага і безпосередньо пов'язане з цим мистецтво воювати; чесність і прямота; простота і помірність; презирство до особистої вигоди і грошам.

самурай зобов'язаний був довести щирість своїх слів, удавшись до самогубства шляхом хара'кірі .При всіх інших обставинах бусидо закликало жертвувати всім заради вірності.

Бусідо визнавало тільки розумну хоробрість, засуджуючи даремний ризик; нерозумна, безцільна смерть вважалася «собачої смертю» .Принцу князівства Міто належать слова: «Істинна хоробрість - жити, коли треба жити, і померти тоді, коли треба померти – принцип харакірі».

Честь і слава цінувалися дорожче життя, тому, коли на карту ставилося одне з цих понять, самурай, не роздумуючи, віддавав за нього своє життя. Нерідко через одного словаг задевающего честь самурая, у хід пускалася зброя; такі сутички буси закінчувалися, як правило, смертю або пораненням.

 
Набір у групи